***

з настанням комендантської години в місті робиться тихо.
настільки тихо, що я чую кроки ворога задовго до того,
як він на мене нападе.
ось він уже підійшов настільки близько,
що я можу з ним навіть,
як дасть бог,
домовитись, щоб не нападав.
кажуть, моя прабаба Настя непогано вміла торгуватися.
вона була справжньою грозою ринку.
їй кажуть: двапійсят
вона: руб
їй кажуть: два
вона: руб
їй кажуть: руппійсят
вона: руб
їй кажуть: беріть
вона: восімсят копійок
їй кажуть: дев'яносто
і це ще був не кінець!
якщо прабабі щось давали не безкоштовно,
це означало, що вона продешевила.
а я чим не її онука.
я теж торгуватимусь!
він мені скаже: "ти мені свій дім – і я тебе не чіпатиму місяць"
я скажу: "я тебе, так і бути, не вб'ю – і ти мене не чіпатимеш ніколи".
він скаже: "ти мені свій дім – і я тебе не чіпатиму рік".
я скажу: "я тебе, так і бути, не вб'ю – і ти мене не чіпатимеш ніколи".
він скаже: "ти мені пів свого дому – і я тебе не чіпатиму два роки" і це ще буде не кінець!
ми торгуватимемось довго,
я не поступлюся йому навіть своєю старою пральною машиною,
бо я онука своєї прабаби, чи хто?
під час цих торгів
він буде невпинно до мене наближатися.
однієї прекрасної миті
він підійде до мене впритул
і я згадаю, що ми не на ринку,
і що мені нема чим його убивати,
а поки що я просто повторюю встоте:
"я тебе, так і бути, не вб'ю – і ти мене не чіпатимеш ніколи".
тим часом комендантська година добігає кінця,
світає,
в тишу врізається свист.

Oksana Osmolovska
via Юрий Поляков